Trematocara

рід: Trematocara (Poll, 1986)

Назва роду походить від злиття двох грецьких слів:  ‘trematos’ = ‘дірка’, ‘отвір’ та ‘kara’ = ‘голова’, ‘лице’.

Переглянуті назви
  • T. unimaculatus Boulenger, 1901 –  див. Trematocara unimaculatum

Танганьїкські трематокари (T. marginatum, T. stigmaticum, Т. unimaculatum, T. variabile) досягають глибин у 140 м.

Віддають перевагу глибоководним біотопам у діапазоні від 100 до 200 метрів, опис яких важкий через їхню важкодосяжність.

Всі знання про види, що мешкають на цих глибинах, базуються тільки на розповідях рибалок, які їх виловлювали глибокозанурювальними знаряддями лову (об’ячіювальні знаряддя лову), і то цей вилов відбувався, як правило, з глибин, що не перевищують 50 метрів, очевидно, під час вертикальних міграцій трематокар (поодинокі особини виловлювали і з більших глибин).

Судячи з усього, більшість видів роду Trematocara мешкають щільно біля дна, яке складається, переважно, з товстого шару мулистого субстрату, і навряд чи тут є в наявності печери для укриттів або нересту. Світло в ці регіони проникає вкрай рідко, тому тут відсутні водоростеїдні види, що харчуються скельними обростаннями. Саме через дефіцит світла у цихлід формуються інші чутливі органи, відмінні від зору. Усі представники роду Trematocara спеціалізовані на харчуванні в темряві або за значно знижених світлових умов. Під час заходу сонця (ближче до заходу сонця) трематокари мігрують у мілководні регіони та іноді виявляються на глибинах лише в кілька метрів, протягом світлового дня мешкаючи на глибинах близьких до 200 метрів. Ця незвичайна вертикальна міграція особливо примітна тим, що одні й ті самі риби повинні відчувати неймовірну зміну тиску.

За ідеєю, багато видів цихлід можуть вільно пересуватися в шарі водяного стовпа від 5 до 30 метрів, не відчуваючи проблем зі зміною тиску. Цихліди мають замкнутий плавальний міхур і тому не можуть відразу здійснити скидання газу з плавального міхура. У більшості цихлід процес вирівнювання тиску займає певний проміжок часу і, якщо, наприклад, виловити рибу на глибині 100 метрів та одразу витягти на поверхню води, то вона не матиме достатнього часу, щоб вміст газу в її плавальному міхурі налаштувався на багато менший тиск біля поверхні води. Унаслідок цього плавальний міхур роздувається (розбухає) і починає тиснути на всі внутрішні органи, що спричиняє вичавлювання частини кишкового каналу або через анус, або через рот. Цей неприємний процес є незворотнім і риба гине протягом кількох хвилин, іноді не досягаючи поверхні води. Тому будь-яке переміщення цихлід під час вилову поза допустимим проміжком часу, необхідним для вирівнювання тиску (режим декомпресії), призводить до роздмухування або розчавлювання риб, що нерідко призводить до їхньої загибелі або позначається на їхній плавучості та остійності. Цихліди можуть вирівнювати середню різницю в тиску води, що дорівнює 5 метрам, за часовий проміжок, еквівалентний 24 годинам (за глибин занурення понад 30 метрів). Це твердження входить у пряме протиріччя зі здатністю трематокар долати великі перепади глибин. Їхній спеціалізований плавальний міхур дає змогу цим цихлідам досить швидко протягом щоденних міграцій пристосуватися до мінливого тиску води.

У верхніх, кормодостатніх шарах води можуть вони нормально харчуватися, не піддаючись жорсткій конкуренції за кормові угіддя з боку агресивних і великих видів цихлід, а також не ризикуючи бути з’їденими в світлий час доби рибоїдними хижаками. Трематокари без особливих зусиль виявляють їжу в сутінковому світлі, маючи збільшену систему бічних ліній, що розвинулася в нижній частині голови з обох боків рота. Ця попереджувальна сигнальна система виконує ті самі функції, що й вуха людини, і вловлює хвильовий тиск у воді, який походить від рухомих об’єктів (безхребетних, які плавають або дихають). Протягом ночі багато личинок комах і ракоподібних залишають свої затишні куточки-притулки, щоб харчуватися планктоном – тут вони і стають легкою здобиччю для трематокар. У багатьох видів цихлід бічні лінії виконують функцію системи попередження про небезпеку (хижаки, які перебувають поблизу), в інших видів – відіграють важливу роль під час зграйного проживання. У трематокар ця “слухова система” на голові функціонує, як система вистежування (виявлення) здобичі, адже до часу годування (вночі) через мізерні умови освітлення трематокари вже нічого не можуть розрізнити за допомогою органів зору. Ця здатність трематокар допомагає їм ефективно конкурувати з іншими видами цихлід по одному і тому ж корму, при цьому уникаючи будь-якої територіальної боротьби.

Великою перевагою трематокар є і їхня здатність тимчасової відмови від основного раціону харчування, завдяки чому вони уникають будь-якої фізичної конкуренції з “денними” мешканцями глибин. Найімовірніше, всі трематокари мають екстенсивну (неінтенсивну) систему попередження про небезпеку, тому що їхня система бічних ліній, розташована на корпусі, сильно скорочена (зменшена), недостатньо розвинена або відсутня зовсім.

Розмноження

Нерест трематокар, ймовірно, відбувається на великих глибинах. Він ніколи не спостерігався на мілководді, зате самки, що інкубують ікру, виловлювалися з великих глибин.

Самці відрізняються від самок специфічним чорним малюнком, причому кожен вид має свій особливий малюнок, що дуже важливо через симпатричне проживання деяких видів трематокар у багатьох районах озера. При цьому самки вибирають тільки своїх, “правильних” партнерів.

М’якопроменева частина спинного плавця всіх трематокар збільшена за висотою і, ймовірно, служить механізмом врівноваження і стабілізації під час плавання.

Найімовірніше, виношування ікри здійснюється обома батьками (біпарентальне виношування). Численність ікри слугує передумовою для субстратокладучих видів у напрямку інкубування ікри в роті, як найбільш прогресивного в процесі еволюції. Проміжною сходинкою в цьому процесі і є біпарентальне виношування, за якого виношування великої кількості ікри протягом досить тривалого часу лягає на плечі обох батьків. Протягом такого еволюційного процесу розміри ікринок поступово збільшуються, але натомість зменшується розмір кладки (кількість ікринок у кладці) і самка здійснює виношування сама. Цей щабель еволюції (материнське виношування) можна було б вважати останнім в еволюційному процесі, якби в разі невеликої кладки з дуже великими ікринками і, відповідно, великими мальками не поставало б питання про небезпеку з боку хижаків після випуску молоді у вільне плавання.

 

Джерела

  • Кочетов А.М. ‘Декоративное рыбоводство’ – Москва: Просвещение, 1991 – с.384
  • FishBase
  • Catalog of Fishes